А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

Соколян Марина

Химерне місто Дрободан


 

Здесь выложена бесплатная электронная книга Химерне місто Дрободан автора, которого зовут Соколян Марина. В библиотеке АКТИВНО БЕЗ ТВ вы можете скачать бесплатно книгу Химерне місто Дрободан в форматах RTF, TXT, FB2 и EPUB или же читать онлайн книгу Соколян Марина - Химерне місто Дрободан без регистраци и без СМС.

Размер архива с книгой Химерне місто Дрободан = 122.05 KB

Химерне місто Дрободан - Соколян Марина -> скачать бесплатно электронную книгу




Марина Соколян
Химерне місто Дрободан

соціальний гротеск

Немає суспільства, і немає преси;
є лише нація, яка читає сама себе

ЗМІ

Тож напиши, що ти бачив, і те, що є,
і те, що буде після цього

Одкровення Іоанна Богослова 1:19

Всі бояться журналістів, особливо, якщо ти молодий і недоосвічений молодший службовець піцерії “Веселий пляцок” №16. Особливо, якщо сьогодні — День Журналіста, а старший службовець, який має чорний пояс і власного психоаналітика, лежить вдома із нервовим зривом від передозування транквілізаторів, а ти мусиш виконувати його обов’язки. А це означає — віднести замовлений пляцок до Редакції, попхатися до самого лігва Творців Щонайгірших Можливостей. Адже ж про це місце такі чутки ходять! Я бачив людей, які звідти поверталися сивими заїками. А тепер що, виходить, настав мій час? А я ж молодий і ще зовсім незіпсутий!
Того доленосного вечора мене таки добряче тіпало. Редакція постала переді мною лиховісною вежею, хоча була вона лише бастіоном поверхи на три. Майоріли бойові прапори, над входом висів величезний герб із зображенням черепа з кістками і девізом: “ХОЧЕШ ПРАВДИ?” Перед Редакцією я зупинився і ще раз промовив молитву, аби добрі Мертві Боги допомогли мені уникнути ССП, себто, Страшного, Сумного і Політичного, чудовиська з трьома головами, яке, кажуть, тримають там ці страшні люди. Мої руки тремтіли, потилиця вкрилася чимось вогким і холодним, наче мрець нашкодив, але я все ж подзвонив у двері. Не знаю, що надихнуло мене на таку звитягу — може перспектива просування, яка бовваніє в мене перед носом ось уже четвертий рік, чи хвороблива хоробрість, породжена нещасною любовію, яка минулого тижня жбурнула валізу з моїми речами з балкону… Може й допитливість, яка від народження була моїм ворогом. Так моїм батькам баби-пупорізки і сказали: буде розумним, вродливим і допитливим. Так вони потім старим паскудам ледве гроші втиснули, аби зробили мене страшним і дурнуватим. Тільки от допитливості я так і не позбувся.
Ну що ж. Двері відчинилися. Ну і? Ні, самі собою відчинилися, блимнувши на мене жаскою темрявою Редакційного коридору. Аго-ов?! Люди! Людоньки! Я зробив крок уперед. Ну і звісно, двері відразу ж із маніакальним виском гримнули позаду, зачиняючись. Все, подумалося, звіздець. Аж ні. Звідкись пролунав зловісний регіт та звук, схожий на тріск ватману А1, який у нестямі роздирають на маленькі шматочки. Напевне, Редактор. Всередині все похололо.
— Хей, кого чорти припхали? Якого дідька?
— Піца… — прохрипів я.
На цьому мене і заціпило: в кінці коридору прочинилися двері, й зловісна постать у чорній мантії випірнула з потоку світла. Незнайомець підійшов до мене, і я отримав унікальну можливість побачити жерця бога Журнала зблизька. Голодна усмішка, замріяний, відсторонений погляд вовкулаки. І дивився він саме на мене.
— Ну?
— Пі-іі-а-гхх-х…
— За несподіваної відсутності інших засобів спілкування у своєму арсеналі, я звернувся до первісних методів передачі інформації — мови тіла — і, крутанувши очима, кивнув на купу коробок з піцою.
—А, ну нарешті. Пшли.
Я тільки очами закліпав; неприємні передчуття засвербіли десь у шлунку, та, звісно, довелося йти. Ми перетнули темний коридор, піднялися сходами і я, пхаючи перед собою тацю з наїдками, опинився у кабінеті. Там відбувалося щось зовсім незбагненне для мене, недосвідченого.
Група жерців, усі — один страшніше іншого, сиділи за святковим столом, на якому — численні пляшки, склянки, скляночки і чарки. В результаті, жерці зустріли мене захмелілими і дуже голодними поглядами. Я вкляк на місці не в силі ворухнутися: голодний журналіст гірше за журналіста п’яного, а тут таке! Шкода, що життя пройшло так беззмістовно, ніхто ж навіть не заплаче…
—Юначе, зоре моя, чого стовбичиш? — пролунав гучний бас.
Я ледве не зомлів, та, зібравши волю докупи, звитяжно озирнувся, оцінюючи можливості для панічного відступу.
— Ви що, не бачите, панове, пролетар зара ґиґне з жаху! — пролунав ніжний тенорок, який, на мій нескінченний подив, належав вовкулаці, що зустрів мене коло дверей. — Ми, здається, трохи перегнули з позитивним іміджем.
Кумпанія вмить розвеселилася, неприємно гигочучи.
— Хлопче, тебе як звати-величати?
— Брукс Офскрін, — захриплим голосом повідомив я, гадаючи, що мені за це буде.
— Так от, Бруксе, — знов включився бас, — оскільки в нас сьогодні піца, відзнач, тобі нічого не загрожує. Закуски вистачає, так що розслабся.
— Угу, дуже втішно.
— І по тім, розслабившись і озброївшись позитивним світоглядом, всідайся сюди, поближче до пляшки і подалі від Редактора. Скляночку гостю!
Не встиг я дорікнути Мертвим Богам за недоречно жорстоке зі мною поводження, як мені вручили склянку із млосно-зеленою рідиною. Більш ніхто, як повідомила мені мудра параноя, такого не пив. Зате всі з зацікавленням за мною спостерігали. Я трохи помедитував у склянку, зважуючи всі за і проти. Відмовлюся — просто вб’ють, вип’ю — все може статися. Наприклад, я можу перетворитися на невідому науці потвору і в результаті втратити роботу і надію на особисте життя. Вони ж, журналісти, кажуть, так от і розважаються у робочий час — роблять з живої собаки дохлого лева, кролика з удава, з мухи слона тощо. Та, на моє скромне переконання, це все ж прийнятніше за смерть. Ну, я і ковтнув тієї гидоти. Гірке й міцне, та наче нічого страшного.
— До дна пий! Ми люди скупі, нічого ото продукт переводити.
Довелося ковтнути. Відразу ж стало якось гаряче, в очах потемніло, потім знов розвиднилося. Я сидів, пришелепувато оглядаючись, чекаючи, коли почну перетворюватися на щось сороміцьке. За моїми суб’єктивними спостереженнями, нічого поки що не свідчило про зміни на гірше. Навіть якось легше стало, приємніше… Люди, які уважно за мною стежили, посміхалися, як, ну… люди. Чого, питається, було від жаху шаленіти? Ні, це навіть смішно, якщо розібратися. Отож, дійшовши такого втішного висновку, я тихо хихотнув.
— Ось, йому вже смішно! — прокоментував басець, який, тепер я догледів, належав веселому вусатому дядькові, — Ваші пики, відзначте, викликають у нього позитивні емоції. А ви казали, хороший гість — мертвий гість.
Тоді я просто розреготався. Не чекав, не чекав від себе такої підступності. Та, виявилося, я ще не досяг межі своїх можливостей.
— От і правильно! Мрець, він що — пити-їсти не вимагає, завжди чемний і доброзичливий. А я, ви вже вибачте, хотів зробити приємне, довго думав, що спершу — скакнути з моста чи піцу вам нести, і не вгадав. Давайте, я швиденько збігаю втоплюся, а тоді ми з вами ще вип’ємо. Згода?
— Та боронь Боже! — засміявся вовкулак.
Присутні перезирнулися, всміхаючись, так що ікла заіскрилися у тьмяному світлі. Ну милі ж люди! З цього приводу ми випили ще. Мої привітні господарі поцікавилися об’єктивним ставленням громадськості до Редакції, і, звісно, я мав, що розповісти.
— Ну, щодо вашої основної справи — творення Щонайгірших Можливостей, кажуть, що досить бути згаданим у якійсь статті, і все — вважай, відтоді твоя доля від тебе не залежить. Кажуть, будучи інформаційними вампірами, ви живитесь енергією тих, про кого пишете, і жертва скоро втрачає статки, здоров’я, сім’ю і потенцію, спивається і вмирає. Звісно, а що ще залишається? Кажуть, досить журналісту засміятися, як починається епідемія грипу і домогосподарки масовано впадають у депресію. Ще подейкують, що некрологи ви складаєте заздалегідь, і таким чином контролюєте смертність. Вважається, що ви є всюди — в кабінетах, саунах, а найкраще почуваєте себе у всіляких барах та буфетах — там навіть відворотні амулети розставляють. Лише ніхто вас не помічає до останньої хвилини, ви все чуєте і все знаєте. А ще кажуть, що ви в Редакції тримаєте Страшне, Сумне і Політичне. І часом потрапить до Редакції який суспільний діяч, так ви згодовуєте його цій потворі — у жертву Богу Журналу. Досить?
Журналісти невтримно реготали і, час від часу, давлячись міцними напоями, зворушливо схлипували.
— А ти… — відсміявшись, поцікавився вовкулак, — Ти, Бруксе, віриш оцьому всьому?
— Я? Вірив. Ну а тепер розібрався. Не живитеся ви ніякою енергією героїв статей, ви їх просто їсте.
— Нє, ви чуєте, як хлопця розвезло? Звідки ми беремо продукти на башличок — це приватна справа, — обурився вусатий.
— А про камеру тортур забув? — втрутився сивий жрець із суворим переламаним профілем, — це ж моя особлива гордість!
— А, ну звісно, тому, хто потрапляє на інтерв’ю, також не позаздриш. Йому там розтинають черево і видирають чутливі частини тіла з вимогою “кілька слів для преси”.
Сивий садюга задоволено посміхнувся і взявся за пляшку.
— За це не страм іще по чарці! Панове, за успіхи відділу громадських зв’язків!
— За жерців Щоденного Бога!
— Легкого хмелю!
— Най не згорнеться кров безневинно закатованих у ваших чорнильницях, шановні! — вагомо додав я.

***
Однією з особливостей напою “Презент” є те, що його дуже полюбляють вживати у вільний час поети-авангардисти з гомосексуальними схильностями та інші індивідууми з нестабільною психікою. Його вплив на решту — тих, хто не належить до цього почесного кола, вирахувати важко — хто божеволіє і починає у примусовому порядку втілювати любов до всього сущого, хто намагається повернути борги, а хто просто помирає в конвульсіях, залежно від індивідуальних схильностей та уподобань. Переважно з вищезазначених причин я надаю перевагу іншим напоям, тож моя реакція була цілком безпосередньою. Правда, в Редакції мене пригостили напоєм помірної концентрації (виключно з метою порозважатися), а вийшло — дізналися про себе ж багато непривабливої правди. Напружений вийшов вечір. А потім, коли мені вже не вдавалося втриматися у ризикованому положенні, властивому людині прямоходячій, мене акуратно випхали у просякнуту літніми пахощами ніч.
Шпортаючись, я побрів вуличками рідного полісу-героя, славного Дрободану. Шлях додому, того місця, де змучений службовими обов’язками і пиятикою, зможу я достойно зустріти ранкове похмілля, був неблизький. Слід було подолати вузенькі вулички з похиленими будинками, де на мене вже чигали небезпечні несподіванки в образі підступних стовпів, нахабних куп сміття та поважних мешканців міста, що повільно шпацирували, демонструючи рідному кварталу новопридбаних псяюк. (Ці милі песики та громадяни напідпитку, як відомо, величини несумісні.) А ще були канали, канальці та каналики, в яких текла млосно-зелена рідина могутньої річки Хайнекен — і, як наслідок, хиткі місточки, на яких можна було довго стояти, вчепившись у перила, і вгамовувати нудоту.
Тому, потрапивши додому, я й не подумав приділити увагу таїнству вечірньої бухгалтерії і помолитися Скупому Богу. Однак і без молитви, ліжко, в примусовому порядку освячене у храмі Протестантської Етики, дисципліновано виплюнуло мене на підлогу о сьомій ранку. Та підлогу ж ніхто не освячував! Таким чином, вже десь близько дванадцятої мені вдалося продерти очі й усвідомити недовершеність цього світу: стан голови характеризувався ситуацією у концертному холі, де глухі музиканти виконують пієсу по переплутаних нотах.
Наступне, що зовсім не зважаючи на мою психічну рівновагу легковажно спало мені на гадку, були мої часо-просторові координати. Я, людина зі страшними потугами працевлаштована, знаходилася — де? — вдома, і коли? — у самий розпал робочого часу. Та хоча б гро… І світ в моїх очах перетворився на стереомодель апокаліпсису. Ті ж експериментатори не розплатилися! Приголомшений неймовірною втіхою спілкування з журналістами у природному середовищі, я — о, дикий йолоп! — не подбав про найважливіше. Адже ж усіх моїх заощаджень не вистачить, щоби покрити витрати! Особливо, якщо ще зважити, що вони в мене знаходяться у дефіцитній частині бюджету. Назад до Редакції? Фіг тобі, примхлива доле! Моє життя — явище, необхідне для підтримання рівноваги у всесвіті.
Цікаво, мене вже звільнили, чи чекають на можливість плюнути в вічі в особистому порядку? “Веселий пляцок” №16 — науковий заклад з бездоганною репутацією, а мої регулярні запізнення та інші побутові ляпсуси були для Мертвих Богів Системи жадані як собачі пакості на килимку під дверима. Я вже було подумав, що мене зурочено, як це іноді роблять милі дівчата: “і буде він запізнюватись на роботу і дратувати начальство, аж поки не покладе безсоромного ока на пишні перса раби божої Параскії…” Я довго тішився цією думкою, а потім звернувся до спеціаліста. Він, як годиться, докладно розпитав про моє трагічне дитинство, здер купу грошей і порадив купити годинника. Та з цим справи були ще гірші — годинники чомусь полюбляти чинити самогубство просто в мене на руках, видно, від безнадійної до мене любові. Так що прокляття непунктабільності успішно продовжувало псувати мені теплу робочу атмосферу.
Ну, то що ж оце тепер робити? До “Веселого пляцка”, ясень-пень, без грошей повертатися не можна. А за відсутності іншого джерела фінансування, треба було триматися за улюблену, вибачте на слові, роботу руками й зубами. Гроші треба дістати. Де? Я тоді не усвідомлював, що поставив собі завдання на перспективу, питання, яке можна обговорювати за чаркою чи зробити темою філософського диспуту. Ймовірність вирішення цього питання така ж, як здійснення споконвічної мрії людства про подружню вірність.
Я витратив кілька годин на пошуки неймовірного, а потім, у життєрадісному стані, характерному для добре підсмаженого курчати табака, побрів додому. Під дверима будинку, де розташовувалася моя малометражна халепа, на мене вже чекали. Двоє.
— Ти — Брукс Офскрін? — неввічливо констатував очевидне з один з них, — Підеш з нами.
А от оце не здавалося мені таким вже очевидним.
Далі мені, як автору власних мемуарів, було би приємно оповісти, як я голосно висловив своє обурення і переконав бандитів піти подалі, аргументуючи це силовими методами чи бодай залізною логікою.
Однак, кримінал я поважав завжди, вважаючи його чи не найперспективнішим мистецтвом сучасності. Я із зацікавленням стежив за розвитком творчості салонних вбивць та маніяків-імпресіоністів. От, правда, я не завжди міг зрозуміти естетики рекету в стилі ґрандж. Мені більш імпонував суворий реалізм важкого металу збройних нападів стилю дум-дез. Ну, в цьому випадку, мене перестріли митці альтернативи, з акцентом на візуальний епатаж. Не-е, це вже застаріле.
— До ваших послуг, — знітився я, вже втративши весь мистецький запал.
Ми вирушили у напрямку бізнес-центру міста, де височіли куполи храмів Скупого Бога, розмальовані фресками із життя чоловічої та жіночої іпостасі Бога — Попиту і Пропозиції: “Попит породжує Пропозицію”, “Попит роздирає пащеку дефіциту” та еротичні сценки ринкових процесів. Я мляво роздумував, кому це настільки приспічило зі мною поспілкуватися, щоб аж замовляти послуги творчої молоді. Поки я губився в здогадках, ми встигли перетнути сіті й заглибитись у богемний квартал, де, судячи з його вигляду й стійкого аромату, жили і творили митці, яких приваблювали стилі треш та джанк. Перед нами прочинилися хиткі двері якоїсь студії, і ми занурилися у темряву і теплий сморід.
Наступним моїм візуальним досвідом було споглядання гладкої поголеної потилиці невідомого мені персонажа. Він сидів верхи на стільці, заглибившись у спостереження каміну, де жевріло кілька вогників і звідки, у спаласі раптового просвітлення зрозумів я, власне і підіймався курйозний аромат. “Твоя харізма пахне фіміамом”, згадався чомусь рядочок з народної пісні.
— Патрон, — подав голос один з моїх конвоїрів, — клієнт прибув.
— Угхм. — схвально відповів той. — То, жначить, обганий.
— Який-який? — не витримав я.
Він розвернувся, і я отримав унікальну можливість оглянути іншу сторону його огрядної фігури. Обличчя не вражало — не було на ньому ні зловісних ознак потужного інтелекту, ані хитрого усміху ідіота, ні якихось інших дефектів, що свідчили б про непересічну особистість. За всіма показниками, якась важлива суспільна фігура.
— Офскгін, так?
— Ну. А ви хто? — спроквола поцікавився я, сідаючи на якусь горизонтальну поверхню. В голові тріщало, нутрощі ввічливо висловлювали побажання пізнати об’єктивну реальність.
Він здивовано зиркнув на мене. Мовляв, це ж треба, нахабства вистачило.
— Моє наймення — Фобіус. Чи ти жнаєщ, чого ти тут? — наївно поцікавився він.
Я красномовно знизав плечима.
— Ти щукав відповідь на жапътання…
— Та ну?
— І то жапитання є…
Очевидно, я мусив зблиснути палаючими очима і виректи якусь мисль. Шкода було його розчаровувати.
— Де взяти гроші? — спробував я.
Він злісно глянув на мене. Щось не те бевкнув, чи що?
— “Шо є таке Шиштема?”, телепню!
Ну, Система, чесно кажучи, мене хвилювала приблизно так само, як принади пристаркуватої повії із Синяченко-Штрат. Цим нехай Мертві Боги займаються. Я ж, на щастя, ні те, ні інше.
— То й що? — із щирим незацікавленням запитав я.
— А те, шо це в тебе на году напишано.
— Що написано?
— Допитливішть.
— О!
— І тому тобою жачікавилишь журналішти. Хе-хе, а ти думав, нешашний випадок?
— Е-ее…— таке неодноразово спадало мені на думку.
— Так шо ти — хогоший шанс для Агхів діжнатися, шо вони жатіяли.
Архи! Це ж легенда! Незбагненні святі істоти, делеговані Мертвими Богами Системи для управління життєвим світом. Хоча, те, що вони святі, вже ставило під питання їх належність до світу живих. Так що в моїй уяві вимальовувався хвилюючий образ недобрих зомбі, що витанцьовують під тамтам. Та всі ці повчальні оповіді бабуні темними вечорами, наскільки я розумів, були не більш, як забобони.
Мій візаві гордовито усміхнувся.
— Ти вважаєш це жабобонами, так? Агхи наумишне ведуть таку штгатегію, аби спгоштити контголювання шушпільства.
— Он як… Як на мене, влада без її зовнішніх атрибутів — вставної челюсті та пересадженого на лисину волоссячка, внесення до каталогу “Хто і як”, любові співгромадян, що час від часу виражається в образах і наклепах — ніц не варта.
— То є мудгість Агхів! Вони обгали тебе, шоб ти штав одним іж шурналіштів, діжнався пго їхні пляни і вше доповів нам. Ми підожрюємо, шо вони жатіяли підгив шамої Шиштеми! А, і до гечі, вибогу в тебе немає. Ми жнаємо пго тебе вше.
Він витяг зі шкіряного портфелю товстий такий сувій. Треба підозрювати, сповнений всілякого компромату. Не знаю, що вже там могло бути, ти за наявності бажання і творчого підходу, навіть із задумливих посиденьок у вбиральні можна вивести державний злочин. А вже мої запізнення на службу тягнули на виклик вселенському порядку.
— Стгам який! — обурено вирік пан Фобіус, трусячи перед моїм носом своїм фоліантом, з якого посипався пил, бланки суд-медогляду та довідки з буцегарні.
Я сумно зітхнув.
— Ну а хто вам сказав, що журналісти захочуть надати мені таку можливість?
Він всміхнувся і продемонстрував мені пальця, значуще націленого в небеса.

***
В мене поволі виникало підступне відчуття, що я таки схибився. Хоча, звичайно, багатьом божевілля править за показник таланту і віщує активне включення до суспільного життя, мене чомусь це все непокоїло. От хоча б почати з цієї невідмовної пропозиції приєднатися до теплого товариства ницих шпигунів і віроломних зрадників. То правда, пів-біди. (Чи пів-біди? В мене вже склалося загальне враження про ситуацію, в якій я опинився. По-перше, від неї таки тхнуло, а по-друге, дуже не хотілось заглиблюватися.) А по тім… Коли я врешті потрапив на роботу, мене на порозі перепинили стривожені і захлюпані соусом лаборанти та дуже ввічливо попросили до кабінету шефа. Я не плекав ніяких сумнівів щодо того, навіщо. Тому, знічений і зацькований, я зручно розташувався у кріслі перед Професором Холестеруєвим, приготувавшись вислухати чесно заслужену увертюру до мого звільнення. А він, поглядаючи на мене з-під лоба, ніяковіючи і заговорюючись, почав верзти щось про мої неймовірні таланти і незбагненні заслуги перед рідною фірмою. Я вкляк у крісло, і, в той час, коли дах відпливав у захмарну далечінь, встиг відзначити, що божевілля — то не так страшно, як його малюють, цікаво і навіть зовсім не боляче.
Отакої! Мені навіть стрельнуло попросити підвищення, винагороду за тяжку і напружену працю, кабінет, секретарку і вихідний в наступний вівторок… Аж тут — хрясь, і все стало на свої місця.
— Працювати з тобою було, конєшно, приємно, — підсумував Професор, — так шо розлучатися і не хочеться, а прийдеться.
— Ну, прийдеться так прийдеться, — легко погодився я, підводячись, — всім привіт, дітям — цукорки.
— Е-е… підожди, — розгубився той.
Він пошукав щось на столі і, знайшовши, вручив мені відкритий конверт зі штампом “конфіденційно”. Я швиденько пробіг очима вміст листа, так що його епістолярна довершеність мене не зачепила, зате у свідомості чітко відбилося: ЗАПРОШЕННЯ НА СПІВБЕСІДУ та статус відправника — РЕДАКТОР газети “Голос Совісті”, Пайба Оліфаг.
Вироки бувають жорстокі, бувають гуманні, але так чи інак до останньої хвилини не віриться, що це таки відбудеться, і саме з тобою. Боротьба з живучою надією часом просто замордовує, тоді як розважливий відчай і раціональна приреченість дають можливість безболісно прийняти невідворотнє. Я був якраз у тому екстатичному стані, в якому кортить писати заповіти — ну, це кожного разу, як пересічного обивателя із візитом ввічливості відвідує здоровий глузд і твереза пам’ять. Аби не змарнувати таку рідкісну нагоду, я поклав собі дати раду власним справам у цьому підзоряному світі.
Так що тепер, взявши свій старезний біцикль, я влаштував собі тур вулицями Дрободану, повільно проїхав провулками, де над запашними хвилями Хайнекену пройшло моє невинне дитинство; кварталом точних наук, де була змарнована моя бурхлива юність; площею Високих Мистецтв з ешафотом та місцями для поважних критиків; і зрештою звернув на вулицю Липневої Розпусти, де стояв будинок моєї колишньої коханої.
Посварилися ми через несумісність наших ставлень до роботи: я вважав це сумною необхідністю і радо проміняв би трудову книжку на заповіт на мою користь багатого і бажано нещодавно спочилого в бозі родича. Парабелла ж була фанатом своєї справи, і коли вона приходила додому із закривавленими руками і мрійливою посмішкою на обличчі, я дратувався, ображався і ревнував. Що, обурено запитував я, робота для тебе важить більше, ніж Я ? І одного прекрасного дня таки дочекався від неї ствердної відповіді — наче не можна було зрозуміти, що питання взагалі-то, риторичне. Вона була соціальним працівником, і робота з маргіналізованими елементами приносила безліч задоволення її романтичній натурі. Я зі своїм хлопським розумом, так і не зміг осягнути, що то людині за насолода від процесу морального й фізичного знищення груп клієнтів та окремих осіб.
Я притулив біцикля до стіни і взявся за дверний важіль. Металевий барабан, задіяний важелем, швидко прокрутився, і на мене вилупився оптичний пристрій. Іноді замість останнього на відвідувача висувався автоматичний самостріл, так десь в одному випадку з шести. Мене це завжди денервувало.
— Привіт, Парабелло! — проказав я до скляного ока на патичку, відчуваючи себе дещо по-ідіотському.
— Аа-а…— пролунав знайомий голос, — явився, гуманіст? Заходь!
Двері відчинилися: на своїй пекельній справі Парабелла заробляла такі капітали, що їй того вистачало навіть на останнє досягнення магії і техніки — автоматичний дверний гачок.
Ми з нею не бачилися вже досить давно. Напевне, вже днів зо два. Не кохалися, правда, з минулого тижня, та доля нас постійно зіштовхувала — так що, коли хтось наступав мені на ногу на супербазарі чи шпиняв ліктем під ребра в травмаї, я вже безпомилково визначав винного. Оце те, що трапляється, коли дозвіл на близькі стосунки (випроханий у якійсь оргіастичній нестямі в головному храмі Тимчасового Бога) отримано на два роки, а посварилися ми вже через півтора. Тільки не скажу, що такий сакральний травматизм позитивно впливав на теплоту моїх почуттів до Парабелли. Щодо її почуттів, тут сказати важко: вона ж соціальний працівник, а це означає спартанські обмеження у виявленні всіляких там емоцій. В принципі, це мені подобалося, та підозрюю, лише через те, що мені самому ставало до дідька ніяково, коли треба було цюлюватися і усюсюкати — солоденький дебілізм ніколи не був моєю сильною стороною.
Хоча це і не позбавлено деяких переваг.
— Парабелло, ти е-ее, того, гарно виглядаєш… — вичавив я.
— В тебе рідкісний талант вдало підмічати очевидне, — вона скупо всміхнулася і запропонувала до моїх послуг куток канапи, — Можу я сподіватися на честь почути від тебе причину твого вельми несподіваного візиту?
— Сподівайся, чого ж, мені не шкода.
Я взяв до рук сувенірний вибуховий кристал, що правив їй за прес-пап’є і підставив його під косі промені сонця, що сочилися крізь захисні шалюзі. Кристал заграв веселковими переливами.
— Поклади ото, — порадила Парабелла, — Це робочий кристал.
Я зробив вигляд, що недочуваю.
— Гарний. В нього який заряд? Лайка чи оплески?
— Цей вибухає реготом.
— Уявляю, — я здригнувся, справді уявивши, як якась, скажімо, будівля, летить під три чорти у гуркоті несамовитого реготу, і обережно поклав кристал на вишуканий столик для боєприпасів.

Химерне місто Дрободан - Соколян Марина -> читать дальше


Отзывы и коментарии к книге Химерне місто Дрободан на нашем сайте не предусмотрены.
Полагаем, что книга Химерне місто Дрободан автора Соколян Марина придется вам по вкусу!
Если так окажется, то можете рекомендовать книгу Химерне місто Дрободан своим друзьям, установив ссылку на данную страницу с произведением Соколян Марина - Химерне місто Дрободан.
Возможно, что после прочтения книги Химерне місто Дрободан вы захотите почитать и другие книги Соколян Марина. Посмотрите на страницу писателя Соколян Марина - возможно там есть еще книги, которые вас заинтересуют.
Если вы хотите узнать больше о книге Химерне місто Дрободан, то воспользуйтесь поисковой системой или Википедией.
Биографии автора Соколян Марина, написавшего книгу Химерне місто Дрободан, на данном сайте нет.
Ключевые слова страницы: Химерне місто Дрободан; Соколян Марина, скачать, читать, книга, произведение, электронная, онлайн и бесплатно
Загрузка...